страшно подумати і дивно згадати (роздуми про фестиваль)

Довго думала, що мої думки нікому не треба, воно так і є повірте, але фест у Шевченківському Гаю… заставив мене ожити, повірити і згадати, що я ще жива і радіти можу, не дивлячись на ті негаразди які так страшно і так сильно можуть знищити ту саму ідентифікацію. )) Так ось, у буремні 1990 — ті — Студентське Братство вірило і ми в ньому), що незалежність народиться і вона народилась, народилися перші ВИВИХИ у Львові — хто їх тепер памятає?, Хто памятає як ТарасЧубай Вперше заспівав легендарну «ВОНА», і «піду в далеки гори «, коли пісні «Плач еремії» звучали у Дзизі…. коли ми молоді вірили у незалежніст, коли голодували в Києві на Майдані, і коли нездалися, дивлячись на тепер — цих самих 20- ти річних дітей на фесті: їх підняті кулаки догори і руки, їх голови та очі, які надихають інших, хочеться скинути 20 років і піти далі …. скільки ще вистачить сил… допоми ми є, ми не здамося, без крові, не обійтися, хоча як це не сумно тепер визнавати, але тепер нас — таких значно більше — тепер — нас десятки тисяч — .. я хочу вірити, що за майже 20 років родилися — вони — наші наступники.. які стали іншими — вільними… і хай клич «Слава Нації — та смерть ворогам» як ніколи стане важливим.